Блог Михайла Паляка

         Дві Заповіді Любові відомі кожному християнину. Недаремно, дехто вважає, що якби довелося скоротити Євангеліє тільки до одного слова, то вартувало б залишити слово «любов» і сенс Євангелія залишився б зрозумілий.          «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь (Мт. 22, 37-38). Ісус вказує, що людина у всій своїй цілісності повинна любити Бога. Любити – означає вміти віддавати і приймати. Віддавати усе що можемо, в міру всіх наших можливостей, для Бога і Його більшої слави. Приймати – Його любов, а значить дозволити собі бути слабким і потребуючим Божої благодаті, а не уявляти себе добрим і сильним християнином, який не потребує помочі від Бога та ближніх.          «А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22, 39б). Отже мірою любові до ближнього, Ісус ставить любов до себе самого. Любити себе – не означає бути егоїстом, а означає прийняти себе у правді, таким яким я

         Весілля – це момент особливої радості для молодят, які святкують народження своєї сім’ї, свого маленького царства. Для запрошених, весілля стає особливою нагодую розділити цю радість, та стати радістю для інших, адже саме на таких великих святах, часто зустрічаються люди, які через різні обставини могли довго не бачитися і не спілкуватися один з одним.          У сьогоднішній притчі Ісус використовує цей чудовий образ свята: « Царство Небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля» (Мт. 22, 2). Звісно, що під сином, можна легко зрозуміти Божого Сина і Його Непорочну Невісту Святу Церкву. А весільний бенкет – це не тільки винятковий момент, але постійний стан Церкви, життя якої хоча і позначене різними подіями, завжди залишається Весільним Бенкетом, на якій запрошені усі.          «Підіть, отже, на роздоріжжя і, кого лише здибаєте, кличте на весілля» (Мт. 22, 9) – звертається цар до своїх слуг. Саме такою є місія Церкви – кликати усіх на Весільний бенкет, тобто

              «Був один чоловік-господар, що насадив виноградник» (див. Мт. 21, 33)          Виноградник, сад, Земля Обітована – це традиційні і дуже промовисті біблійні символи. Їхня спільна характеристика – це певна територія, яка відділення від інших, та упорядкована, а це вказує на «майданчик» Бого-людських відносин, діалогу Бога і людини.          «Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов» (Мт. 21, 33б) – констатує євангелист Матей. Він підкреслює, з якою старанністю Бог готує для людини місце її перебування і праці, а відтак з повним довір’ям передає цей маленький ідеальний світ у користування людини.          Виноградником є наше власне життя, остаточним Творцем і власником якого є сам Бог. Намагання стати одноосібним управителем того, що нам не належить, призводить до найгірших наслідків – погублення самого життя: «А виноградарі…кого побили, кого вбили, кого ж укаменували» (див. Мт. 21, 35). Бажання бути

          Відповідь Ісуса на запитання багатого юнака: «Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (див. Мт. 19, 16 ) є доволі неочікуваною. Христос перечислює заповіді з Декалогу: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір» (див. Мт. 19, 18-19), а точніше другої його частини, яка стосується відносин з ближніми, а на закінчення підносить до рівня заповіді один з приписів Старого Завіту: « Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 19, 19б пор. з Лев. 18, 19). Таким чином Ісус звертає погляд юнака не на життя вічне, яке він шукає (пор. Мт. 19, 16), а на життя земне, де відносини із ближнім є показником любові до Бога, а значить єдиним способом осягнення вічного життя.          Юнак, не просто погоджується з Христом, що потрібно дотримуватися Заповідей, але і робить уточнення: «Яких?» – питає його» (Мт. 19, 18а). Він, як вірний юдей знає, що існують 613 приписів, а тому і хоче дізнатися, які з них на думку Ісуса є найважливіші.          В

            Десять тисяч талантів – це приблизно 30 тон цінного металу, або й більше (все залежить від античних систем обчислення ваги), а 100 динаріїв – це близько 30 грам золота. Отож поведінка щасливця, якому пан простив просто неймовірно великий борг:   «Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен» (Мт. 18, 28) є просто незрозумілою, можна сказати божевільною.          Христос навмисно проводить таке порівняння. В першу чергу у ньому підкреслюється близькість і важливість людини для Бога, адже боржник, якому цар позичив аж 10 тисяч талантів, мав би займати дуже високу посаду, звідси і влада відправляти інших у в’язницю: «…пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг» (Мт. 18, 30б). І якби хто не бажав бачити себе у ролі скривдженого боржника, що був винен всього 100 динаріїв, - Богові ми завдячуємо усім що маємо, включно з нашим життям, яке навіть невіруючі люди, на

              У Святому Євангелії зустрічаються певні висловлювання Ісуса, які доволі важко зрозуміти. Одне із таких, є у сьогоднішньому євангельському уривку: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого.» (Мт. 17, 20б) Проте, мало хто з нас, може похвалитися вірою у розмірі гірчичного зерна, яка здатна переносити гори.          Можливо, ми взагалі не маємо віри, оскільки неспроможні здійснити євангельських слів? Читаючи далі, чуємо слова Христові: «А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17, 21). Виходить, віра має бути завжди супроводжувана молитвою і постом. У такому випадку «нічого не буде для вас неможливого» (див. Мт. 17, 20), але віра, піст і молитва – це співпраця з Божою волею, а не звичайна реалізація людських бажань. Тому «перенесення гір» у буквальному значенні, можна сприйняти, як метафоричний вислів, якій підкреслює силу правдивої віри

         «І коли відпустив народ, пішов на гору помолитися на самоті» (Мт. 14, 23а) – таким коротким, але дуже важливим реченням, євангелист Матей залишає нам цінне свідчення Христової особистої молитви, уточнюючи, що на ній Ісус «був…сам один» (пор. Мт. 12, 23). Молитва Ісуса – це Його особиста розмова з Богом-Отцем у Святому Дусі і вона є невід’ємною складовою Його важких днів сповнених проповіддю, чудами, дискусіями з книжниками, навчанням апостолів та постійними подорожами. Христос завжди має час на молитву.          «Учні, побачивши, що він іде морем, жахнулись. “То привид!” – заговорили й закричали з переляку» (Мт. 14, 26). Так події розгортаються після того, як Христос повертається з молитви, щоб знову бути із своїми учнями. Нажаль, вони ще не зрозуміли до кінця: Хто Він? Для учнів, Його ходіння по воді, здавалося неможливим, отже вони природньо жахаються вважаючи, що перед ними привид.         «Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!» (Мт. 14, 27б) – лунає такий звични

         Чудесне помноження їжі, можна знайти на сторінках Старого Завіту, зокрема у житті святих: пророка Іллі (див. І Цар. 17, 14) та пророка Єлисея (ІІ Цар. 4, 42-44) . Але у випадку з Ісусом, чудо помноження хлібів набирає зовсім нового значення. Про це свідчать Його слова звернені до учнів: «Дайте ви їм їсти!» (пор. Мт. 14, 16). У цій фразі відчувається передсмак пасхальної євхаристійної вечері, на якій Христос скаже: «Чиніть це на мій спомин» (Лук 22, 19б). Тобто дасть владу апостолам і їхнім наступникам, звершувати Пасхальний Євхаристійній бенкет, аж до другого і славного Його приходу.          Таким чином, чудо помноження хлібів, виявляє не тільки дочасну опіку Христа над своїм народом, але вказує на вічний і Небесний бенкет, Небесну Літургію, відображенням якої є Божественна Літургія.          Ісус «підвів очі до неба, поблагословив і розламав ті хліби…» (див. Мт. 14, 19). Вочевидь Христос промовив традиційне юдейське благословення berakhà, що промовляється над їжею

            Інколи, помилково може здатися, що сучасникам Ісуса було значно легше повірити у його божественність, ніж нам, тим, які ніколи не зустрічали Христа, як людину, не бачили на власні очі натовпи людей, що бажали побачити та почути його. Ми ніколи не були свідками його чуд. Але чи так це насправді?            «Чи віруєте, що я можу це зробити?» (Мт. 9, 28б) – запитує Христос сліпців, які також ніколи не бачили на власні очі Христа, але які мабуть чули, що Він є Месією, Божим Сином і має владу зцілювати будь-яку недугу. Відповідь сліпців дуже конкретна: – «Так, Господи!» (див. Мт. 9, 28).          Насправді, сучасникам Христа було нічим не легше від нас. Вони були змушені побачити у звичайній людині самого Божого Сина, Месію, про якого так багато говорили пророки. Однією з причин чуд, які чинить Ісус є намагання виявити свою божественну силу.            «Фарисеї ж говорили: “Він виганяє бісів князем бісівським!”» (Мт. 9, 34) – це одна з інтерпретацій надзвичайної сил

         Ісус «прибув у своє місто» (див. Мт. 9, 1), саме так євангелист Матей називає Капернаум, про який Христос пізніше скаже: «Та й ти, Капернауме, чи піднесешся попід небеса? – Аж до аду зійдеш» (Мт. 11, 23а).          Зцілення розслабленого є одним із декількох чуд, які Ісус здійснює у Капернаумі, місті, яке не визнає його месіанської місії і не побачить у ньому Божого Сина.            Як і у багатьох інших моментах, за діями Христа уважно спостерігають книжники «вони за ним назирали» (див. Лук 14, 1). Доходило навіть до того, що самі учні попереджали Христа: «Чи знаєш, що фарисеї взяли тобі за зле, як почули, що ти так говориш?» (Лук. 15, 12б). Беззаперечно Ісус знав усе, що думають і кажуть про нього «старші народу», отож звертається до них із запитанням: «Чого лукаве думаєте в серцях ваших?» (Мт. 9, 4).          Будучи свідками великого чуда, книжники не бажають бачити чудесне оздоровлення розслабленого, яке так сильно вплинуло на народ: « Народ же, бачивши це, нас

       «Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?» (Мт. 8, 29б). Це слова не тільки злих духів, які опанували двох людей, але у певній мірі, висловлення бажання гедаринців жити без Бога.          Як би людина не бажала бачити себе цілком автомною і незалежною, це не можливо. Сама природа людини вимагає від неї сприйняти своє стану, як Божого створіння, а не Творця, при чому, слово «творіння» немає жодного негативного чи принизливого відтінку. Отож людина, яка втікає від Бога, неминуче потрапляє у пастку ідолопоклонства, творячи для себе своїх власних богів. Ними можуть бути: гроші, влада, тілесне задоволення, слава і т.д. Та у підсумку вони наскільки поневолюють особу, що вона перетворюється на раба своїх похотей: «Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту…» (Рим. 1, 24а).        В євангельській розповіді про біснуватих, Христос виганяє злих духів, дозволяючи їм увійти у стадо свиней: «“Ідіть!” - сказав їм. І вийшли з них, і ввій

      Прохання римського сотника звернене до Христа: «Господи, слуга мій лежить дома розслаблений і мучиться тяжко» (Мт. 8, 6) заслуговує на велику увагу. Військовий офіцер Римської імперії звертається до «одного з» Учителів Ізраїльського народу і просить чогось не для себе особисто, а для свого слуги, який у ті часи вважався «майном» господаря, тобто був позбавлений основних людських прав.          Подальший діалог сотника з Христом є справді вражаючим. На слова Ісуса: « Я прийду й оздоровлю його» (Мт. 8, 7б) лунає відповідь: « Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю…» (Мт. 8, 8а) . Така глибока смиренність і відкрите визнання своє негідності дивує навіть Христа: «Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що за ним ішли: “Істино кажу вам: Ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри”». (Мт. 8, 10).     Дуже прикро, коли християнські церковні громади чи спільноти перетворюються на місце створення неправильної ієрархії, де є більш і менш «заслужені» християни. Або

          «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33), навчає Христос.             Проповідь Ісуса вміщує багато радикальних вимог, які вимагають від людини, як інколи помилково здається, неможливого – «не турбуйтеся вашим життям…» (див. Мт. 6, 25) . Звісно, якщо цілком буквально та дослівно сприйняти це висловлювання, виглядає, людині взагалі не потрібно турбуватися про будь-які життєві речі.  Та проте Христос продовжуючи свою проповідь уточнює: «Отець же небесний знає, що вам усе це потрібне» (Мт. 7, 32б). Отож Бог не тільки знає про матеріальні потреби людини, але і піклується про них. Проблема починається тоді, коли людина вважає, що її життєві чи то матеріальні, а чи духовні здобутки є плодом тільки її особистої праці та старання.           « Шукайте перше Царство Боже та його справедливість» (Мт. 6, 33а). Тобто пошук виконання Божої волі у повсякденному житті та праці, завжди приводить людину до справедливого здобуття необхідн

          «Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей» (Мт. 4, 19).          Мабуть у часи Ісуса, не один мандрівний учитель, равві, притягував увагу ізраїльтян до свого навчання та інтерпретації Закону. І ось, здавалося б один з чергових вчителів народу збирає навколо себе своїх послідовників.          «…я вас зроблю рибалками людей» (Мт. 4, 19) – досить незвична обіцянка, яку одержують апостоли. Дуже по особливому вона мала звучати у серці Христових учнів, які «кинивши човна і свого батька, пішли слідом за Ним» (Мт. 4, 22б).        Покликання кожної людини – це велика тайна, яка існує між Богом і людиною. Покликання – це звертання Господа до людини, у якому Він вказує найкращу дорогу і запевняє свою підтримку.       Андрій, Петро, Яків та Іван наважуються на велику пригоду, ідучи за Христом. Незадовго після зустрічі з Ісусом їхнє життя кардинально зміниться, вони стануть апостолами, тобто посланцями, які нестимуть Добру Новину «аж до краю землі» (див. Дія.1, 8).        

           «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?» (Мт. 19, 27б).          Питання апостола Петра, у великій мірі, є питанням кожної людини, яка кардинально змінює своє життя, відкриваючись на якийсь новий, незвіданий досвід. Апостоли покидають свій звичний спосіб життя і невпинно слідують за Учителем, тож їхнє питання виглядає цілком логічне у людській перспективі.          «Хто любить батька або матір…сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене» (див. Мт. 10, 37) – цей радикальний заклик цілковитої відданості людини Богові, є виявом євангельського радикалізму, який назавжди залишиться ознакою правдивого християнства. Кожний у власній мірі бере участь у реалізації євангельського радикалізму, а тому відповідь на питання: « Що будемо за те мати?» (див. Мт. 19, 27) , для кожного є індивідуальною, у тому значенні, що кожний хто йде за Христом, у різній мірі бере участь у Його вічній славі.          «Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною

         «Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8, 12б).          Чергування світла і темряви – це один з перших досвідів новонародженої дитини. Така циклічність наводить на думку про безкінечність, яка немає жодного сенсу, і так справді би було, якби не Христос. «Я – світло світу» (див. Ів. 8, 12), тобто Він Той, Хто своїм Пасхальним Таїнством розриває циклічність часу, і починається новий, пасхальний, лінійній, новозавітній час, у якому ми живемо.          Приймаючи вірою Ісуса Христа, як Спасителя і Владику свого життя, для кожного християнина відкривається унікальна можливість: «Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!» (Ів. 7, 38). Це можливість бути сповненим Святим Духом в такій мірі, що Божественна благодать буде здатна випромінювати із людини, витікати із її нутра.          Таїнство Миропомазання – це особиста участь у Зісланні Святого Духа, Який сходячи на апостолів являє Церкву Хр

           «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого – Ісуса Христа» (Ів. 17, 3).          У кожної людини існує єдине і непереборне бажання – жити, і не просто жити, але осягнути повноту життя, тобто всю його максимальність та щасливість. Весь Новий Завіт націлений на те, щоб сповістити кожній людині, що Христос: «...дорога, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (див. Ів. 14, 6). І це «прийти до Отця» було б недосяжною мрією, якби не відбулося воплочення Христове, а відтак Його розп’яття та Воскресіння.          Історія Церкви позначена найрізноманітнішими пошуками відповіді на питання, яке здається таким очевидним: хто такий Ісус Христос? Іноді вперте відстоювання неправильних відповідей на це питання, перетворювало людину у сина погибелі: «…і ніхто з них не пропав, лише син загиблі, щоб збулося Писання» (Ів. 17, 12б).          Щоправда для спасіння, а отже для осягнення повноти життя у Отці, через

         «Чи то ж не той, який ото все сидів – жебракував?» (Ів. 9, 8б) – здивовано запитуються ті, хто зустрічали сліпого, хто звик бачити його неміч, велике обмеження, через яке він змушений покладатися на доброту інших та принизливо жебрачити.      Сьогоднішній євангельський уривок – це історія особистих відносин сліпонародженого та Ісуса, кульмінацією якої стає велике духовне прозріння сліпого, що визнає віру в Ісуса: «Вірою, Господи» – і поклонився Йому» (Ів. 9, 38б).          Навколо цього особистого діалогу розгортається ціла низка подій з різними учасниками.          Апостоли цікавлячись долею сліпого запитують: « Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпим він уродився?» (Ів. 9, 2). Вони виявляють співчуття до сліпого, хочуть увійти та зрозуміти історію його страждань. Та все ж накидають на нього шаблонну тодішню юдейську оцінку сліпоти жебрака. Ісус же закликає вийти поза шаблонне мислення: « Ані він не згрішив, ані батьки його…» (Ів. 9, 3а). Якщо бажаєм

             Ісус розмовляє з жінкою-самарянкою: «Дай мені напитися» (Ів.4, 7б).          Бог може зустріти людину в найнеочікуваніший момент. Господь може перебувати там, де ми найменше сподіваємося зустріти Його.         « Юдей єси, а просиш напитися в мене, жінки самарянки?» (Ів.4, 9б) – здивовано запитує самарянка. Дивується, як можна подолати стереотипи, як можна перейти «етичну» межу того часу і звернутися до жінки, та ще й самарянки, що для юдеїв було дуже принизливо.          Виявляється, що кордони, поділ, розділення можуть створювати люди, але ніколи не Бог. Для Господа не існує меж, Він бажає спасти кожного даючи «воду життя вічного» (пор. Ів. 4, 10).          Діалог між Христом і самарянкою торкається багатьох тем і завершується дуже виразним проголошенням Ісуса щодо свого месіанства: «То я [є Месія], що говорю з тобою» (Ів. 4, 26).          Життя з Богом ніколи не може бути монологом, це постійний діалог, зустріч двох осіб, кожна з яких має свою мету: Бог х