Таїнство Євхаристії одягнене у шати обряду ІІ

            Практично вже у перших десятиліттях поширення християнської Церкви виокремлюються певні міста, які стали центрами християнства і мали визначальний вплив на подальшу історію Церкви. Зокрема це місто Антіохія у Сирії, де християн вперше назвали християнами (пор. Дія. 11, 26), а отже там існувала достатньо чисельна спільнота. Іншим важливим центром було місто Олександрія в Єгипті. Саме в Антіохії і в Олександрії були засновані перші християнські школи, які мали дуже великий вплив на формування богослов’я. Окрему увагу потрібно приділити місту Риму, який був столицею Римської імперії, тому не спроста, апостоли Петро і Павло подалися з євангельською вісткою саме до цього, на той час мегаполісу. Так поступово виокремлюються цих три міста – центри розвитку християнської науки, а отже і розвитку Божественної Літургії.

         У 330 році відбулася подія, яка назавжди змінила історію. Імператор Костянтин Великий вирішує перенести столицю Римської імперії з Риму до Візантії, невеличкого містечка на березі Босфору (сучасне місто Стамбул у Туреччині). Таким чином виникає ще один центр розвитку християнської науки – місто Константинополь (таку назву одержує нова столиця Римської імперії на честь імператора Костянтина).

         У цей час християнські громади, які перед тим жили дещо автономно (незалежно) одна від одної, починають об’єднуватися навколо великих міст, які були адміністративними центрами Римської імперії. Так на зразок державного адміністративного поділу, Церква випрацьовує і свою власну структуру, поділ на митрополії (великі церковні області), які складаються з єпархій (менших церковних областей). Митрополію очолював митрополит (тобто єпископ, який мав владу над цією великою церковною областю), єпархію очолював єпархіальний єпископ (який мав владу тільки у межах своєї єпархії). З виникненням такої церковно-адміністративної структури поступову відбувається уніфікація (зведення до чогось спільного) обряду. Якщо раніше кожна християнська громада могла мати певні особливі звичаї у служінні Божественної Літургії, стає необхідним служити Службу Божу так, як її служать у центральному місті митрополії. Починають з’являтися рукописи. Священик який очолює Службу Божу, вже не говорить імпровізованих молитов, але слідує за написаним текстом молитви.    

         На християнському Сході (тобто у колишній східній Римській імперії) 3 міста (Олександрія, Антіохія і Константинополь) мали визначальний вплив на розвиток різних обрядів. Наявність кількох важливих центрів привела до того, що у Східній Церкві виникли багато обрядів, та все ж через багато різних причин, візантійський обряд (тобто обряд за яким служили у місті Константинополі) став найпоширенішим на Сході. Натомість в Західній Церкві, найвпливовішим стає латинський обряд (за яким служили у м. Римі).

      Оскільки на Київську Русь християнська традиція прийшла саме з Константинополя, ми й успадкували візантійський обряд, за яким і сьогодні служимо Службу Божу та всі інші богослужіння.

         Саме тому, в подальших статтях ми будемо намагатися пояснити хід і значення обрядів та дій Божественної Літургії візантійського обряду. При цьому не варто забувати, що існують і інші обряди (тобто інші традиції християнського Богопочитання) і кожний з них має свої особливості, в кожному Літургія служиться в більшій або в меншій мірі відмінно від інших обрядів, тим не менше, це не применшує вартість ані інших обрядів, ані Божественної Літургії, але навпаки, є підтвердженням великого багацтва Христової Церкви і свідченням дії Святого Духа, який у різних культурних та ментальних традиціях промовляє згідно прийнятого способу світосприйняття того чи іншого народу чи певної групи християн.