Недільні думки. 20-та Неділя по Зісланні Святого Духа. Воскресіння сина наїнської вдови (Лк. 7, 11-23)

            Євангельська розповідь про воскресіння сина наїнської вдови репрезентує Христа, як всесильного Бога, Який має владу долати незворотність смерті, володіє силою наказувати навіть мертвим: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лук. 7, 14б). Та проте, за цією всемогутністю Господа, криється щось дуже тендітне і неймовірно глибинне. Євангелист Лука зауважує, що коли Ісус побачив похоронну процесію, у якій вдова супроводжувала до гробу свого єдиного сина, – Ісус «зглянувся над нею» (пор. Лук 7, 13), інші українські переклади подають грецьке дієслово εσπλαγχνισθη, яке використав у цьому місці євангелист Лука, як «змилосердився».

         Винятковість цього євангельського уривку у тому, що пригнічена своїм великим горем вдова нічого не просить у Ісуса, також й інші не звертаються до Ісуса з жодним проханням. Проте, Господь заглядає у саму глибину материнського серця страждаючої вдови і його людське серце милосердилося над трагедією цієї бідної жінки, співстраждає з її невимовним болем.

         Похоронна процесія, у якій будуть нести скатоване тіло нашого Господа, буде супроводжена Його страждаючою Матір’ю (пор. Ів. 19, 25; Лук 23, 55.). Єдиного Сина Пресвятої Богородиці, Єдинородного Сина Отця, буде покладене до гробу. Бачачи божественним зором майбутній трагічний момент свого власного життя, життя своєї Пресвятої Матері і бачачи тут перед собою смерть у всій її драматичності, несправедливості та болючості, Господь зупиняє не тільки похоронну процесію, але увесь природній порядок космосу, у якому існує неминучий закон смерті. Він торкається до похоронних марль, що згідно старозавітнього закону означає статися нечистим (пор. Чис. 19,11), отож Господь іде у глибінь всього зла смерті, доторкаючись до всієї нечистоти, яка породжена первородним гріхом. Ось тут і проявляється нечувано глибинна близькість Бога до людини, Бога Який повноцінно розділяє трагізм тимчасового людського життя на землі.

         Господь звертається не тільки до скорботної матері: «Не плач!» (Лук. 7, 13б) але в її особі до всього людства, яке безсиле і безпорадне перед обличчям смерті. У ранок свого воскресіння Ісус звернеться із запитанням до Марії Магдалини: «Жінко, чого ж ти плачеш, кого шукаєш?» (Ів. 20, 15). Ісус у день свого воскресіння стане відповіддю на людський плач та на біль втрати. Він воскресне, щоб всі хто вірують йому мали життя вічне (пор. Ів. 5, 24).

         Сьогодні ж Господь торкається марлевих пов’язок мертвого юнака, щоб дарувати йому тимчасове життя, яке стане найбільшим утішенням для його матері. Ісус торкається і наших зболених сердець, які несуть у собі біль втрати, розлуки та горя. Він звертається: «Не плач!», не для того щоб зупинити наші людські емоції страждання, але для того, щоб вкотре підтвердити, що Він повністю і до кінця розділяє з нами нашу чашу терпінь: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере.» (Ів. 16, 22).