Недільні думки. І-ша Неділя Великого Посту (Ів. 1, 43-51)

              Життя кожного християнина – це історія особистих взаємин між Богом та людиною. Ключовими моментами цих стосунків є покликання, визнання віри та одержання обітниці.

         Филип кличе Натанаїла: «Ми знайшли…Ісуса» (пор. Ів. 1, 43), та для Натанаїла свідчення Филипа видається недостатнім, тому останній радить йому: «Прийди та подивися» (пор. Ів. 1, 46б).

         Бути християнином, чи точніше святим християнином, тобто тим, хто знає Христа особисто – покликання всіх. Дуже часто воно приходить саме через людей, але по-справжньому відкривається тільки після особистої зустрічі з Живим Богом.

         Натанаїл зустрічає Христа, Який як виявляється вже знає його: «Перше ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе…» (пор. Ів. 1, 48б). Отож кличе завжди сам Бог, який знає людину вже від її зачаття: «Перш ніж Я уклав тебе в утробі, Я знав тебе... (Єр. 1, 5а)» Проте кличе Господь у дуже різний спосіб.

         «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ів. 1, 49б) – звучить визнання віри Натанаїла після особистої зустрічі з Ісусом. Отже вірити – не означає тільки словами визнавати віру, але означає проголошувати реальність своєї зустрічі з Живим Богом.

         «Істино, істину кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як восходять та сходять на Сина Чоловічого» (Ів. 1, 51б) – проголошує Христос для тих, які готові відправитися у небезпечну мандрівку, дорогу віри за Христом. Ця обітниця, – це надія на розділення вічної слави Божого Сина у Небі. Тим не менше, момент покликання апостолів – це тільки початок, перед ними простелиться довга і складна дорога слідування за Христом. Є ця дорога і перед кожним християнином, який прийшов і побачив Христа, щоб з цього моменту всеціло довіритися Йому і сміливо вирушити у мандрівку за Тим, хто кличе, любить і чекає.