Блог Михайла Паляка

               Притча про Лазаря та багача міститься тільки у Євангелії від Луки, адже він неодноразову на сторінках своєї євангельської оповіді, заторкує проблему багацтва та бідності. Проте сьогоднішня притча доволі багатогранна, складається з декількох частин, які поступово уводять слухача Божого Слова у Таїнство Божої справедливості.          Спочатку оповідається про двох людей суспільний статус та життєве становище яких, є цілковито протилежне. З одного боку дуже велике багацтво, а з іншого – крайня бідність. Вже ця перше сцена робить кожного слухача прихильником бідного Лазаря, більше того, ми мимоволі схильні ототожнювати себе саме з ним – бідним, страждаючим, несправедливо забутим. Та правда в тому, що кожний має дуже велику небезпеку жити життям багача, тобто бути егоїстом замкнутим тільки на своїх проблемах і не помічати навіть тих нужденних, які є найближче біля нас. Ними можуть виявитися наші рідні, близькі чи сусіди, життям яких ми абсолютно не цікавимося.          В

             Притча про сіяча пояснюється самим Ісусом, і це трактування допомагає зрозуміти кожному, до якої категорії слухачів Божого Слово він відноситься. Цілком природньо, що кожен добрий християнин бажав би бути зарахованим до тих «…що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні» (Лук. 8, 15б).          Виявляється, що прийняття Слова Божого вимагає певної підготовки, культивації та догляду родючого ґрунту власного серця. Бо Сіяч (тобто Ісус) сьогоднішньої притчі, сіє зерно Слова Божого, а отже віддає себе Самого, адже Він і є Слово Боже (пор. Ів. 1, 1-4). Чудово знаючи, що цей дорогоцінний скарб Його власного життя може впасти край дороги, на каміння чи між тернину, Він не перестає сіяти. Отже Бог виявляє велику довіру і віру у людину, яка є створена, відкуплена та освячена Словом Божим.             Але як культивувати родючий ґрунт свого власного серця? Як зробити так, щоб не зрадити велику довіру Сіяча до нас? Тут мова не йде про певні моральні

            Євангельська розповідь про воскресіння сина наїнської вдови репрезентує Христа, як всесильного Бога, Який має владу долати незворотність смерті, володіє силою наказувати навіть мертвим: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лук. 7, 14б). Та проте, за цією всемогутністю Господа, криється щось дуже тендітне і неймовірно глибинне. Євангелист Лука зауважує, що коли Ісус побачив похоронну процесію, у якій вдова супроводжувала до гробу свого єдиного сина, – Ісус « зглянувся над нею» (пор. Лук 7, 13), інші українські переклади подають грецьке дієслово εσπλαγχνισθη, яке використав у цьому місці євангелист Лука, як «змилосердився».          Винятковість цього євангельського уривку у тому, що пригнічена своїм великим горем вдова нічого не просить у Ісуса, також й інші не звертаються до Ісуса з жодним проханням. Проте, Господь заглядає у саму глибину материнського серця страждаючої вдови і його людське серце милосердилося над трагедією цієї бідної жінки, співстраждає з її невимовним болем

            Практично вже у перших десятиліттях поширення християнської Церкви виокремлюються певні міста, які стали центрами християнства і мали визначальний вплив на подальшу історію Церкви. Зокрема це місто Антіохія у Сирії, де християн вперше назвали християнами (пор. Дія. 11, 26), а отже там існувала достатньо чисельна спільнота. Іншим важливим центром було місто Олександрія в Єгипті. Саме в Антіохії і в Олександрії були засновані перші християнські школи, які мали дуже великий вплив на формування богослов’я. Окрему увагу потрібно приділити місту Риму, який був столицею Римської імперії, тому не спроста, апостоли Петро і Павло подалися з євангельською вісткою саме до цього, на той час мегаполісу. Так поступово виокремлюються цих три міста – центри розвитку християнської науки, а отже і розвитку Божественної Літургії.          У 330 році відбулася подія, яка назавжди змінила історію. Імператор Костянтин Великий вирішує перенести столицю Римської імперії з Риму до Візантії, неве

Дуже приємно читати на сторінках Євангелія оповіді про різні чудеса звершенні Христом, адже вони свідчать про всемогутність нашого Бога. Зовсім інша справа з навчанням Євангельської новини. Саме з ним, ми безпосередньо зустрічаємося у сьогоднішньому уривку з Євангелія від Луки.          «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лук. 6, 31) – це той мінімальний мінімум доброти, який Христос вимагає у кожного свого учня. Так зване «золоте правило», яке Творцем є закарбоване у серці кожної людини. А далі Ісус розвиває своє навчання ставлячи дуже цікаве питання: «Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга?» і одразу ж відповідає на нього « Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять» (Лук. 6, 32). Отож природня людська любов, яка базується на симпатії один до одного, яка є відповіддю на добре поводження із боку іншого, не є достатньою щоб бути «синами Всевишнього» (пор. Лук. 6, 35).          Радикалізм Євангелія полягає у любові до ворогів та у чиненн

       Перша Божественна Літургія, яку відслужив сам Христос, була звершена у рамках старозавітньої пасхальної вечері. Юдеї торжественно святкували та спогадували свій вихід з Єгипту і перехід через Червоне море. Тому саме слово Пасха і означає «перехід». Ісус використав торжественний момент святкової вечері, щоб у її рамках встановити Таїнство Євхаристії. Тому й не дивно, що вже від самого початку Літургія не складалася тільки з молитви освячення дарів (тобто хліба і вина) та чину їх роздавання (тобто причастя). Але, як було вже загадано у попередній статті, обов’язковими елементними Літургії було читання Святого Письма, проповідь, псалмоспів, молитви освячення, причастя, благословення.          У такій приблизно формі, Літургія існувала перших 3 століття. Переломним моментом в історії християнства, а у великій мірі і Літургії стає IV ст. коли імператор Константи Великий надає християнам право вільно сповідувати та визнавати свою віру.          Нажаль і до сьогодні існує міф пр