Блог Михайла Паляка

         «Чи то ж не той, який ото все сидів – жебракував?» (Ів. 9, 8б) – здивовано запитуються ті, хто зустрічали сліпого, хто звик бачити його неміч, велике обмеження, через яке він змушений покладатися на доброту інших та принизливо жебрачити.      Сьогоднішній євангельський уривок – це історія особистих відносин сліпонародженого та Ісуса, кульмінацією якої стає велике духовне прозріння сліпого, що визнає віру в Ісуса: «Вірою, Господи» – і поклонився Йому» (Ів. 9, 38б).          Навколо цього особистого діалогу розгортається ціла низка подій з різними учасниками.          Апостоли цікавлячись долею сліпого запитують: « Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпим він уродився?» (Ів. 9, 2). Вони виявляють співчуття до сліпого, хочуть увійти та зрозуміти історію його страждань. Та все ж накидають на нього шаблонну тодішню юдейську оцінку сліпоти жебрака. Ісус же закликає вийти поза шаблонне мислення: « Ані він не згрішив, ані батьки його…» (Ів. 9, 3а). Якщо бажаєм

             Ісус розмовляє з жінкою-самарянкою: «Дай мені напитися» (Ів.4, 7б).          Бог може зустріти людину в найнеочікуваніший момент. Господь може перебувати там, де ми найменше сподіваємося зустріти Його.         « Юдей єси, а просиш напитися в мене, жінки самарянки?» (Ів.4, 9б) – здивовано запитує самарянка. Дивується, як можна подолати стереотипи, як можна перейти «етичну» межу того часу і звернутися до жінки, та ще й самарянки, що для юдеїв було дуже принизливо.          Виявляється, що кордони, поділ, розділення можуть створювати люди, але ніколи не Бог. Для Господа не існує меж, Він бажає спасти кожного даючи «воду життя вічного» (пор. Ів. 4, 10).          Діалог між Христом і самарянкою торкається багатьох тем і завершується дуже виразним проголошенням Ісуса щодо свого месіанства: «То я [є Месія], що говорю з тобою» (Ів. 4, 26).          Життя з Богом ніколи не може бути монологом, це постійний діалог, зустріч двох осіб, кожна з яких має свою мету: Бог х

             «Ангел бо Господній сходив час від часу в купелеве місце та й заколочував воду…» (Ів.5, 4а). Вода, доторкнута Божою силою, неначе поверталася до своєї первозданності, яка була позначена відсутністю хаосу, внесеного людським гріхом. Недаремно вже перші слова Святого Письма стверджують: «…а Дух Божий ширяв над водами» (Бут. 1, 2б).          Розслаблений протягом дуже довгого часу, мабуть вже десятки років очікував можливості увійти у воду порушену ангелом, щоб одержати зцілення. Цей хворий стає символом цілого людства, яке довгі віки чекає на можливість повернутися до первозданності усього творіння, у рай, де немає гріха, а як наслідок болю, хвороби, страждання та смерті. І ось питання Христа звернене до розслабленого, а через нього до всього людства: «Бажаєш одужати?» (Ів. 5, 6б ). «Не маю нікого…» (Ів.5, 7а) – звучить розпачливе пояснення усіма покинутого і до краю самотнього хворого. В цій відповіді можна розпізнати людство, яке незважаючи на свої безчисленні духовн

       «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16, 3б). Переживання жінок мироносиць виражає глибину трагічності смерті Ісуса. Він не просто був ганебно розп’ятий поміж двох розбійників, Він як і кожна людина зазнав смерті і сьогодні лежить у гробі, тобто занурений у темряву смерті, а вхід до гробу закритий каменем, щоб сила смерті, яка виявляється у трупному смороді (звісно, тіло самого Христа було нетлінним), не була явною.          «Він воскрес, Його нема тут» (див. Мр.16,6) – це відповідь на питання «Хто нам відкотить камінь?». Іншими словами, Христове воскресіння не тільки руйнує матеріальний камінь гробу, але відкриває людині вхід у таїнство смерті зовсім по новому. І хоча смерть залишається фізичним фактом, вона вже не є дорогою до аду, але переходом у вічне життя: «…там його побачите, як він сказав вам» (див.Мр.16, 7).          Жінки-мироносиці стають першими свідками надзвичайної події Пасхи Господньої, та однак «…вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепит

     Дуже часто людина шукає гарантії для своєї віри. Такі ж докази хотів одержати апостол Тома «як не побачу…не повірю» (див. Ів. 20, 25). Христос відповідає на виклик сумніву, Він об’являється Томі: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки.» (Ів. 20, 27а).          Невірство Томи перетворюється у чудову нагоду підкреслити та підтвердити одне з основних послань Євангелія, яке звучало на свято Пасхи: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами.» (Ів. 1, 14а). Пізніше апостол і євангелист Іван проголосить: «З цього спізнаєте Дух Божий: кожний дух, який визнає, що Ісус прийшов у тілі, той від Бога» (І Ів.4, 2) . Отже Таїнство Воплочення Христа у тілі, стає центром християнської віри, адже Бог, Який став людиною, освятив, відкупив і преобразив людську природу у її первозданній красі та непорочності.        Апостол Тома приголомшений побаченим, у захваті проголошує визнання віри: «Господь мій і Бог мій!» (Ів.20, 28б) . Щоб повторити ці слова, щоб зробити їх особистим переконання