Блог Михайла Паляка

«Що бо людина може дати взамін за власну душу?» (Мр. 8, 37) – дає запитання у сьогоднішньому євангельському уривку Господь. Питання, яке одразу провокує відповідь, – нічого, бо людська душа, а отже життя є найціннішим для людини.          Христос пропонує присвятити, віддати, пожертвувати цей неоціненний дар власного життя Йому, – Життєдавцю: «…хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр.8, 35б). Такий радикалізм Євангелія спонукав усі покоління християн до максимально відданого служіння Богові. І було б самообманом надіятися на спасіння без реальної готовності віддати усе своє життя у Божі руки.          «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34) – пропонує Христос спосіб «погублення» своєї душі, – невідступно та кожноденно (пор. Лук. 9, 23) нести свій хрест, тобто свої життєві обов’язки та слідувати за Ним. Сам же Він «несе для себе хрест» (пор. Ів. 19, 17) і кожен хто йде по с

      «…Несли його четверо» (Мр.2, 3б), таким коротким, лише числовим окресленням, євангелист характеризує тих людей, які вирішили принести розслабленого до Ісуса. Ми не знаємо ані їхнім імен, ані того ким були ці четверо, і чому вони вирішили допомогти розслабленому. Та все ж, можна виділити три   дуже важливих аспекти:          1) «І от прийшли до Нього [до Ісуса], несучи розслабленого… (Мр. 2,3а). Очевидно доля хворого чоловіка їм була не байдужа, а отже вони мали правдиву любов до стражденної людини, якій хотіли допомогти і єдиний вихід із складної ситуації вони вбачали в Ісусі. Це модель справжньої дружби, а також будь яких міжлюдських відносин, щире бажання привести людину до Христа.            2) «….Розкрили стелю над тим місцем, де Він [Ісус] був, і отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений» (Мр. 2, 4б). Ці чотири не бояться іти на сміливий вчинок, вона навіть не враховують загальну думку, бо їхнє завдання принести розслабленого до Христа. Нажаль багато добр

              Життя кожного християнина – це історія особистих взаємин між Богом та людиною. Ключовими моментами цих стосунків є покликання, визнання віри та одержання обітниці.          Филип кличе Натанаїла: «Ми знайшли…Ісуса» (пор. Ів. 1, 43) , та для Натанаїла свідчення Филипа видається недостатнім, тому останній радить йому: «Прийди та подивися» (пор. Ів. 1, 46б).          Бути християнином, чи точніше святим християнином, тобто тим, хто знає Христа особисто – покликання всіх. Дуже часто воно приходить саме через людей, але по-справжньому відкривається тільки після особистої зустрічі з Живим Богом.          Натанаїл зустрічає Христа, Який як виявляється вже знає його: «Перше ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе…» (пор. Ів. 1, 48б) . Отож кличе завжди сам Бог, який знає людину вже від її зачаття: «Перш ніж Я уклав тебе в утробі, Я знав тебе... (Єр. 1, 5а)» Проте кличе Господь у дуже різний спосіб.          «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ів. 1, 49б) – зв

         «Коли прощатимете…Отець ваш небесний простить вам» (пор. Мт. 6,14). Христос висловлює одну з умов отримання Божого прощення, – відповісти на образу протилежністю. Ці євангельські слова видаються одними з найвимогливіших, але «…якщо ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?» (Мт.5, 46а). Християнська любов не є якоюсь абстракцією, але наслідуванням любові Ісуса, Який не тільки навчає, але здійснює те, що навчає: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лук. 23, 34).          «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри…» (Мт. 6, 16а). Інша важлива вказівка стосується практики посту, одного з найосновніших засобів плекання духовного життя. Піст повинен бути супроводжений радістю, в іншому випадку він стає антисвідченням і проявляється у лицемірстві. Християнський подвиг – це усмішка на обличчі під час труднощів і болю, бо той хто по справжньому вірить бачить остаточну небесну перспективу власного страждання. «…У світі страждатимете. Та бадьортеся

          «Тоді цар скаже…» (Мт. 25, 34). У розповіді про Страшний Суд Христос називає себе царем, тобто тим, хто має повноту влади і найвище та безапеляційне право судити. Воднораз парадоксально, Христос вказує на Себе, як на Того, Хто є присутній у найбільш незахищеній людині : «Бо я голодував… мав спрагу… чужинцем був… нагий… хворий… у тюрмі був» (пор. Мт. 25, 35-36). Отож Його царський статус аж ніяк непов’язаний з особливою, практично деспотичною владою. Навпаки, Бог як цар, являє себе у найбільш нужденному та потребуючому. «…Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних» (І Кор. 1, 27).          Мабуть найбільш вражаючим моментом оповіді, є здування тих хто був вибраний, щоб унаслідувати Царство і тих, хто був відправлений на вічний засуд. «Господи, коли ми бачили Тебе?...» (пор. Мт. 25, 37;44). Отже особиста впевненість чи думка інших, аж ніяк не визначає спасіння людини. «…Усе, що ви зробили одному з моїх братів най