Блог Михайла Паляка

           «Учителю благий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лук. 18,18б) – питання яке стоїть у центрі уваги кожної людини, яка прагне знайти спасіння у Бозі. Проте у сьогоднішній євангельській оповіді, це питання використане як спосіб перевірити Христа, наскільки його навчання відповідає закону Мойсея. «Знатний» (пор. Лук. 18, 18а) очевидно не бачить у ньому Сина Божого, але  простого Учителя Закону, а тому й отримує можливо зовсім неочікувану відповідь: «Чому мене звеш благим? Ніхто не благий, хіба один Бог» (пор. Лук. 18, 19б).          У наступній частині діалогу Христос звертається до Мойсеєвого Закону, який відомий нам сьогодні як Декалог. Цей Закон не просте не втрачає свого значення у Новому Завіті, але стає ще більш вимогливим: «…продай усе, що маєш, і роздай бідним…» (пор. Лук. 18, 22).          Якщо у Старому Завіті людина могла «покладатися» на свою праведність, яка гарантувалася через дотримання Закону, то у Новому Завіті, вимоги Христа перевершують

       Очищення було важливим елементом віри Ізраїля. Адже особа яка є нечистою не може наближатися до святого. Під нечистотою у Старому Завіті розумілися не тільки моральні вади, але також і цілий ряд дій або захворювань, які ставили людину у такий статус. Прокажені – це особлива категорія осіб, яка була виключена із суспільного життя і потребувала фізичного зцілення та визнання своєї чистоти з боку священика (пор. Лев. 13 і 14 розділи).          Зустріч прокажених з Христом є для них чи не єдиною надією на одужання від страшної хвороби, а вказівка Христа: « Ідіть та покажіться священикам!» (Лук. 17, 14б) є запевненням у їхньому зціленні.          Євангельська оповідь завершується поверненням з подякою до Христа одного з 10-ти прокажених, який одержує не тільки зцілення але і спасіння: «Встань, іди: віра твоя спасла тебе» (Лук. 17,19б).          У Новому Завіті, тобто в часі в якому живемо і ми, очищення вже не є просто визнанням особи гідною брати участь у релігійних обрядах

            Перебуваючи у домі фарисея, під час обіду, Ісус використовує можливість звернутися до групи людей, яка вважала себе вчителями народу (пор. Лук. 14 розд.). Реагуючи на звертання одного із присутніх на обіді: «Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім» (Лук. 14, 15), Ісус розповідає притчу, у центрі якої знаходиться святковий бенкет.          Спільне споживання їжі – це мабуть найдревніша традиція, обряд, ритуал, який відомий людству. Навіть момент гріхопадіння передається біблійним автором у формі спільного споживання їжі (пор. Бут. 3, 6). Цілком природньо, що для людини їжа є однією з найосновніших і найвагоміших потреб. І саме ця потреба людини, у дуже яскравий спосіб, відображає залежність людського життя від зовнішнього чинника. Отже життя людини не походить від неї самої, а тому не здатне самоутримуватися людиною. Життя – це Божий дар, причиною, джерелом і підтримувачем якого є сам Бог. Тому й не дивно, що найінтимніше, найособистіше єднання людини з Богом ві